3 травня виповнюється 13 років від дня смерті видатного вченого, історика України, політолога, журналіста- професора Джеймса Мейса. Після розпаду СРСР випускник Гарварда Джеймс Мейс (1952-2004), який спеціалізувався на історії радянської України, зайнявся безпосередньо в Києві вивченням теми Голодомору. Саме ним на підставі великої кількості архівних документів і спогадів очевидців було доведено факт штучно організованого голоду 1932-1933 рр. Дослідження Мейса викликали широкий резонанс в світі і термін Голодомору в Україні став тотожним до поняття Голокост.
За своє коротке життя, 52 роки, він встиг зробити дуже багато. Був виконавчим директором Комісії уряду США з питань українського Голодомору. Це завдяки йому світ дізнався про цю жахливу трагедію! Мейс — автор і упорядник кількох книжок, зокрема, «Усної історії/Oral History» (три томи свідчень українців, які пережили голод), «Жнива скорботи» (у співавторстві з Робертом Конквестом), багатьох досліджень і статей, частина з яких була написана у «Дні». З 1998 по 2004 рік він працював у газеті «День».
Історична заслуга цього видатного вченого й громадянина полягає не тільки в тому, що Джеймс вперше у світі увів у науковий обіг величезний обсяг ретельно задокументованих наукових фактів, що стосуються Голодомору. Ще важливіше те, що Джеймс пропускав наш пекельний біль через своє вразливе серце, відчуваючи, що він особисто — і тільки він! — має зробити цю нелюдськи важку, непосильну роботу («Ваші мертві обрали мене», — ці слова Мейса, віриться, не будуть забуті нашими нащадками). Переконати Америку, а з нею і весь Захід, у тому, що трагедія 1932-1933 рр. була ні чим іншим, як навмисним геноцидом українського народу, виявилося нелегким завданням, що розтяглося на багато років. Наполегливість і впевненість історика принесли йому повагу одних і недоброзичливість інших, а рідна Америка стала непривітною до Джеймса. На початку 90-х він уперше приїхав до України — про таку поїздку він не міг і мріяти, коли робив перші кроки у вивченні історії цієї країни. Українські колеги зустріли Джеймса як героя. Він приїхав сюди ще раз, і результат поїздки виявився несподіваним: письменниця та журналістка Наталія Дзюбенко брала інтерв’ю в знаменитого американця, і запитань, очевидно, виявилося так багато, що для відповідей знадобилося все життя… Вони одружилися, і Джеймс залишився в Україні назавжди. «Назавжди» виявилося дуже коротким, але ці роки вмістили і викладацьку, і наукову роботу, і безліч публікацій, і роботу в англомовному дайджесті газети «День».
26 листопада 2005 року в Україні вперше на державному рівні відзначали День пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій. 33 тисячі свічок цього дня запалили в Києві на Софійській і Михайлівській площах . А скільки свічок пам’яті цього дня запалили по Україні — не знає ніхто. Нагадаємо, що в листопаді 2003 року, напередодні 70-х роковини Голодомору, вшанувати пам’ять жертв с трашної трагедії запалюванням свічок на сторінках «Дня» запропонував саме Джеймс Мейс. Цього дня (26 листопада 2005 року) і його пам’ять ушанували нарівні з пам’яттю про тих, кому він присвятив своє життя. За видатні особисті заслуги перед українським народом у розкритті світовій спільноті історичної правди про Голодомор в Україні 1932-1933 років історика-дослідника, громадянина США Джеймса Мейса нагороджено (посмертно) орденом Ярослава Мудрого 2-го ступеня.
А 21 травня 2006 року, в День Пам’яті жертв комуністичних репресій і голодоморів, Президент України Віктор Ющенко офіційно заявив про створення Інституту національної пам’яті. Ідею створення Інституту ще дванадцять років тому подав Джеймс Мейс: «Мною керує велика тривога за майбутнє України, за долю її незалежності й державності. Але найголовніше сьогодні питання — як захистити націю і суспільство від політичної, економічної, ідеологічної та психологічної атаки. Як захистити Україну. Як її зберегти. Одним із важливих (а я особливо вважаю, що, можливо, найважливішим) пунктом самооборони суспільства може й повинен стати народний Інститут дослідження геноциду України». Джеймс Мейс мав право так твердити. «Цей американець, який не мав жодної краплини слов’янської крові в жилах, був більшим українцем, ніж багато з тих, хто народився та виріс тут» -ця фраза найчастіше звучить у промовах пам’яті Джеймса Мейса.
Найбільша нагорода для Джеймса, щоб українці знали свою історію. Жива пам’ять — набагато міцніше коріння для такої трагедії, і для того безсмертя, яке заслужив від українців Джеймс Мейс.
