середа, 30 листопада 2016 р.

30 листопада - 65 років з дня народження нашого славетного земляка - співака і патріота України 
й свого Буковинського краю - НАЗАРІЯ ЯРЕМЧУКА



Прочитайте 10 цікавих фактів з життя Назарія Яремчука - див. тут:http://www.ukrinform.ua/rubric-other_news/1859390-desyat_faktiv_z_gittya_nazariya_yaremchuka_2069293.html

субота, 26 листопада 2016 р.

понеділок, 21 листопада 2016 р.

День Гідності та Свободи: історія і традиції свята


21 листопада Україна відзначає День Гідності та Свободи, що об’єднав дві знакові події у новітній історії країни – Помаранчеву революцію 2004 року та Революцію Гідності 2013 року.Свято встановлено Указом Президента України Петра Порошенка від 13 листопада 2014 року.
     Метою запровадження пам’ятної дати стало донесення до сучасного і майбутніх поколінь об’єктивної інформації про доленосні події в Україні початку XXI століття, а також віддання належної шани патріотизму й мужності громадян, які стали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини, національних інтересів нашої держави та її європейського вибору.

З чого все почалося

      22 листопада 2004 року – початок Помаранчевої революції в Україні, загальнонаціональних протестів, мітингів та інших акцій громадянської непокори. Останньою краплею стало оголошення Центральною виборчою комісією результатів другого туру президентських виборів. Через фальсифікації під час голосування і підрахунку голосів Віктор Янукович випередив Віктора Ющенка. Українці тоді вперше вийшли на Майдан і добилися повторних виборів.
   Через рік, у листопаді 2005 року, Ющенко заснував свято – День Свободи.
Однак, влада, встановлена в Україні на той момент, так і не змогла реалізувати більшості очікувань, покладених на неї народом.
   Згодом, наступним Президентом України став Віктор Янукович. Він скасував День Свободи і об’єднав його з Днем Соборності Указом від 30 грудня 2011 року.
     У листопаді 2013 року українці знову вийшли на Майдан. Три роки тому, увечері 21 листопада, на майдані Незалежності почали збиратися учасники мітингу, незабаром їх було вже 1500, а 24 листопада – понад 100 тисяч прихильників євроінтеграції. Протести відбулися також у Львові та Харкові.Потім відбувся загальностудентський страйк, а 29 листопада на Євромайдані влаштували великий мітинг із закликами до відставки уряду та дострокових виборів у парламент.
   Кривавою стала ніч на 30 листопада. Тоді для розгону майданівців злочинна влада застосувала силу. І це був тільки початок. Протести перетворилися з проєвропейських на антиурядові та стали значно масштабнішими.
     18-20 лютого 2014 р. – пік Революції гідності. Відбулися криваві сутички в центрі Києва, підпалено Будинок профспілок та вбито багатьох євромайданівців, які стали Героями Небесної сотні.
    У ніч з 21 на 22 лютого Янукович втік з України, а Росія незабаром анексувала Крим та без оголошення війни вторглася на Донбас.

День Гідності та Свободи у 2016 році

     6 жовтня 2016 року Президент Петро Порошенко підписав указ Про відзначення у 2016 році Дня Гідності та Свободи. Згідно з докуметом, у Києві, обласних центрах та інших населених пунктах 21 листопада відбудуться меморіальні, урочисті та культурно-мистецькі заходи на вшанування громадянської мужності учасників подій Помаранчевої революції та Революції Гідності. 
    Також глава держави доручив уряду та КМДА невідкладно розв’язати питання щодо спорудження Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні — Музею Революції Гідності.

четвер, 10 листопада 2016 р.

Президент України зустрівся з відомими українськими правозахисниками – засновниками та членами Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод (Українська Гельсінська група) з нагоди 40-річчя створення цієї правозахисної організації.

середа, 9 листопада 2016 р.

ЙОСИФ ЗІСЕЛЬС - представник дисидентського руху на Буковині.  Був членом Української Гельсінської Групи,  двічі був засуджений за свою дисидентську діяльність. І зараз залишається активним борцем за розбудову Української держави!

9 Листопада - 40-річчя створення 
Української Гельсінської Групи (УГГ)

09.11.1976 – створено Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод.

      У 1960–1970-х рр. рух Опору радянському тоталітаризму в Україні набув різноманітних форм: від спроб теоретичного осмислення становища України в складі СРСР, створення петицій, культурно-просвітницької діяльності, видання поза-цензурної літератури – до створення правозахисних організацій, які діяли в рамках радянського та міжнародного законодавства. 1 серпня 1975 р. у м. Гельсінкі 35 держав підписали Гельсінський заключний акт, що зокрема визначав зобов’язання країн-учасниць у сфері прав людини і основних свобод. Приєднання Радянського Союзу до цієї ініціативи створювало правову базу для діяльності правозахисних організацій. В УРСР, як і в низці інших радянських республік та деяких країнах соцтабору, виникли групи сприяння виконанню Прикінцевого Акту. Так розгорнувся Гельсінський рух, основою якого стала боротьба за досягнення політичних, економічних, соціальних, національних, релігійних прав людини.
       Ініціаторами заснування Української Гельсінської групи були дисиденти: Микола Руденко, Олесь Бердник, Оксана Мешко, Левко Лук’яненко, Петро Григоренко. Пізніше їх підтримали Ніна Строката, Іван Кандиба, Олекса Тихий, Микола Матусевич, Мирослав Маринович. Умовною датою заснування УГГ вважають 9 листопада 1976 р. За день до цього Микола Руденко представив на розгляд ініціаторам оформлення УГГ «Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод». У ній, зокрема, було зазначено, що остання сприятиме ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини; домагатиметься, щоб цей міжнародний правовий документ став основним у відносинах поміж особою і державою; активно сприятиме виконанню гуманітарних статей Прикінцевого Акту Наради з питань безпеки і співпраці в Європі; домагатиметься, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорювати підсумки виконання Гельсінських угод, Україна як суверенна європейська держава і член ООН була представлена окремою делегацією; з метою вільного обміну інформацією та ідеями домагатиметься акредитування в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежних прес-агентств тощо.
     Одним із основних завдань УГГ став збір доказів порушення прав людини в Україні та поширення цієї інформації за кордоном. За час своєї діяльності з 1976 по 1980 pp. УГГ видала 30 заяв і звернень, 18 меморандумів і 10 бюлетенів.
    Для досягнення кінцевих цілей Українська Гельсінська група взаємодіяла з іншими нонконформістськими силами в Україні. Зокрема, підтримувала актив кримськотатарського руху, який зародився у 2-ій пол. 1940-х рр. у місцях спецпоселень кримських татар і вже на поч. 1960-х рр. поступово поширював свій вплив в Україні. Цілком аналогічним було ставлення лідерів українського правозахисного руху до єврейського національного руху, який, домагаючись права на еміграцію, доклав чимало зусиль для відродження єврейської мови та культури в Україні, задоволення релігійних потреб єврейської меншини, подолання негативних наслідків проявів побутового і державного антисемітизму. Окремо розвивався в УГГ релігійний правозахисний напрямок, що відстоював права різних конфесій в Україні.
       Переслідування учасників Гельсінського руху радянськими органами державної безпеки, які визначали УГГ як загрозу, не лише не призвело до самоліквідації організації, а й сприяло появі у її лавах нових членів. Наприкінці 1970 – на поч. 1980-х рр. членами УГГ стали Ольга Гейко-Матусевич, Микола Горбаль, Віталій Калиниченко, Зіновій Красівський, Ярослав Лесів, Юрій Литвин, Михайло Мельник, Василь Овсієнко, Оксана Попович, Богдан Ребрик, Петро Розумний, Ірина Сеник, Василь та Петро Січки, В'ячеслав Чорновіл, Стефанія Шабатура, Данило Шумук, Юрій Шухевич та багато інших. Всього до УГГ у 1977–1988 pp. належала 41 особа. У 1982 р. УГГ поповнився двома іноземцями – естонцем Мартом Ніклусом і литовцем Вікторасом П’яткусом.
      КДБ УРСР застосовувало до членів УГГ жорстокі репресії. У 1977 р. було заарештовано й наступного року засуджено за ст. 62 КК УРСР («антирадянська агітація та пропаганда») до різних термінів ув’язнення і заслання М. Руденка, О. Тихого, Л. Лук’яненка, М. Мариновича, М. Матусевича. З 1979 р. учасників Групи засуджували за сфабрикованими справами: «дармоїдство», «опір міліції», «хуліганство», «спроба зґвалтування», «незаконне зберігання зброї», «виготовлення, зберігання і збут наркотиків».
       Загалом 24 із 41 членів УГГ були засуджені до різних термінів ув’язнення у таборах, тюрмах, психіатричних лікарнях, 5 з них померли (Михайло Мельник, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко та Василь Стус). Україна стала для КДБ об’єктом для тестування найбільш брутальних та цинічних методів боротьби з інакодумством. Завдяки таким методам на поч. 1980-х рр. радянські репресивні органи фактично припинили діяльність Групи. Попри це, навесні 1979 р. у Мордовських таборах засуджені політв’язні створили Групу сприяння виконанню Гельсінських угод у місцях позбавлення волі. Водночас на підставі доручення від УГГ за кордоном проводило свою діяльність Закордонне Представництво УГГ у складі П. Григоренка, Л. Плюща та Н. Строкатої, що виступало рупором українського правозахисного руху на Заході. 
       7 липня 1988 р. на основі досвіду діяльності УГГ була створена громадсько-політична організація Українська Гельсінська спілка. 
       

вівторок, 1 листопада 2016 р.

Віктор Мисан: що зміниться в житті від моєї самопожертви?

Автор: Віктор Мисан, кандидат педагогічних наук, доцент, заслужений вчитель України.
У другій половині 80-х минулого століття шкільна освіта переживала чергову реформу. Пригадую, як після багатогодинного зібрання вчителів суспільних дисциплін і обговорення чергової постанови партії та уряду головуючий (Степан Микитович) звернувся до вкрай стомлених і знудьгованих учителів: "Чи будуть якісь запитання?" Із різних закутків зали пролунало: "Все зрозуміло!", "Запитань немає!"
І тут, неочікувано для всіх, підняла руку і за нею потягнула всю свою солідну статуру наша колега із російськомовної 21 школи. Коли зала вщухла, вона запитала: "Я так и не поняла - надо ли мне стараться?" Хтось в аудиторії зареготав, а хтось почав вигукувати: "Надо! Надо!"
До чого це я?
Після інтенсивного читання чиновницьких декларацій і їх активного обговорення у соціальних мережах у мене також вкотре виникло запитання: "А чи варто мені старатися?" Що зміниться у моєму житті від мого старання і моєї педагогічної самопожертви? Чи не краще у робочий час зайнятися особистими справами, які привели б до власного збагачення і нагромадження капіталу?
Ми маємо яскравий публічний приклад наших депутатів, які ніби й працюють на державу (на нас з вами), але насправді вирішують винятково особисті проблеми. І доказом того є їх електронне декларування. Може, й нам, панове освітяни, придумати щось подібне? Забігли на роботу. Всадили учнів. Призначили старшого. Встановили правила:
1. За порушення дисципліни - штраф 10 грн;
2. За невиконане своєчасно завдання - штраф 50 грн;
3. За шум в класі - штраф 100 грн зі всього класу.
А самі тим часом зайнялися додатковим заробітком:
а) хтось пише курсові і контрольні для заочників;
б) хтось інтенсивно займається репетиторством;
 в) хтось в'яже шкарпетки, шалики, берети і т.ін.;
г) хтось в майстерні виготовляє табуретки, розкладні стільці;
д) хтось робить на замовлення ікебану;
д) хтось майнув до крамниці, щоб купити дріжджі, цукор і поставити чергову порцію "зеленого змія"...
Скільки різних "занять" можна придумати! І основне, що все "виллється" у копійку:
а) держава платитиме офіційну зарплатню;
б) щось "набіжить" із штрафів;
в) щось заробимо у процесі "бізнесової" діяльності…
То чи варто нам старатися - і як саме, панове освітяни, після оприлюднення лише верхньої частини айсберга статків державних мужів?
Можливо, сказано дещо із сарказмом, але точно ВІД РОЗЧАРУВАННЯ І РОЗПАЧУ!!!